Автор 
Христина Пучковська, яка до війни займалась культурологією, вже понад два роки рятує життя на фронті як операційна медсестра 4-го окремого медичного батальйону 3-го армійського корпусу. У 26 років вона пройшла шлях від творчої професії до передової й стала важливою частиною військової системи медичної допомоги.
У розмові з журналістом «Великого Києва» Христина поділилася спогадами, рефлексіями та мріями, які тримає при собі, працюючи під постійною загрозою.
«Це було очікуване рішення»: мотивація вступити до війська
За словами Христини, її вибір був продиктований не лише обставинами, а й особистою історією, що бере початок ще з юності. Війна торкнулася її родини ще у 2014-му, а приклад прабабусі, військової, заклав у ній відчуття відповідальності.
«Я зростала поруч із війною — спочатку морально, потім фізично. Бути в тилу більше не відчувалося достатнім», — розповідає вона.
Від парамедика до операційної медсестри
Починала Христина як бойовий медик на тилових позиціях. З часом здобула необхідні навички, освіту та перейшла до спеціалізованої медичної служби.
«Зараз усе значно системніше. Раніше доводилося добувати сертифіковані турнікети, а тепер маємо більше можливостей. Та найважливіше — це люди поруч і готовність вчитися», — ділиться вона.
Служба в медичному батальйоні: нові виклики та можливості
У батальйоні Христина отримала можливість не просто працювати з пораненими, а й впливати на всі етапи їхньої евакуації й лікування. Вона підкреслює важливість того, що процес контролюють «свої» — військові медики, які розуміють потреби фронту.
Про професійний розвиток і ціну досвіду
«Я не ставлю собі оцінок у балах, але стала впевненішою. Те, що колись здавалося неможливим, тепер роблю автоматично», — каже Христина.
Особливо важливою вона вважає командну роботу та постійні курси: «Без практики — теорія не зупинить кровотечу. Але й теорія необхідна».
Міцність духу та емоційна стійкість
Своїм головним ресурсом Христина називає людей поруч і «відстрочку емоцій» — здатність не ставити почуття на перший план під час критичних ситуацій.
«Моєю опорою є ті, хто поруч. А також віра, психотерапія і тиша. Переживання — наодинці. Я емоційна, але намагаюсь бути тихою в цьому».
Чи повернеться до цивільного життя?
Христина не планує швидкого повернення з війська. Є лише втома, яка часом дається взнаки, і відчуття, що певні зміни необхідні.
«Щоб піти, має з’явитися відчуття завершеності. Я поки що його не маю», — зізнається вона.
Мрії, які живуть попри війну
«Я мрію повернутись до себе. Не до “Мівіни”, а до Христини. До натхнення», — каже вона з усмішкою.
Її побутові бажання прості й щемкі: дім, гігантський пес, музика, близькі люди. Та найголовніше — зробити щось значиме для збереження пам’яті про війну та її героїв.
«Я не хочу, щоб усе забулося. Бо це було б зрадою. Не можна допускати байдужості до тих, хто віддав усе».
Так живе і служить Христина Пучковська — жінка, яка залишила мирну професію, щоб рятувати життя там, де найтемніше. І водночас — щоб не втратити себе.
Коментарі