Історія повторюється, змінюються лише дати.
У Музеї війни в Києві публічна лекція про події Першої світової несподівано перетворилася на розмову про сьогодення і війну, яку Росія веде проти України зараз.
У головному корпусі Національного музею історії України у Другій світовій війні відбулася лекція «Біженство – невідома депортація українців». Вона була присвячена масовому вигнанню українського населення влітку та восени 1915 року, про яке досі знають небагато.

Тоді, під час відступу російської армії перед наступом німецьких та австро-угорських військ, тисячі родин з Холмщини, Підляшшя, Волині та Берестейщини були змушені покинути домівки. Формально це називали евакуацією. Фактично – депортацією.
Про масштаби трагедії та її замовчування говорив історик Роман Кабачій, завідувач сектору Першої світової війни. Він зосередився не лише на самих подіях, а й на тому, як їх трактували різні історіографії – українська, польська та білоруська.
Особливу увагу дослідник звернув на мову імперської пропаганди.
«Біженство» подавали як порятунок православних братів, хоча насправді це було примусове вигнання, яке ламало людські долі та цілі громади.
Лекцію супроводжували унікальні візуальні матеріали. Слухачам показали фотографії та замальовки з газети «Нива» 1915 року, що зберігаються у музейних фондах, а також фрагменти документального фільму «Біженці. 1915–1922» режисера Єжи (Юрія) Каліни, створеного для телеканалу Belsat.

Але найбільше зал реагував на особисті історії.
Голова Київського товариства «Холмщина» Степан Романюк поділився родинною пам’яттю. Його бабуся пережила вигнання у Катеринославській губернії, а згодом змогла повернутися до рідного села Копилів.
Інша історія – без повернення.
Член товариства Олег Климчук розповів, що частина його родини так і залишилася в Росії, асимілювалася та з часом втратила зв’язок з українським корінням.
Паралелі виникали самі собою.

Учасники зустрічі відкрито порівнювали дії царської влади початку ХХ століття з політикою сучасної Росії. Насильницькі переміщення, знецінення людського життя, спроби замаскувати злочини словами про «порятунок» – ці механізми виявилися разюче схожими.
Для музейників такі події виходять за межі академічних лекцій. Це спосіб повернути голос тим, кого змусили мовчати, і нагадати, що трагедії минулого не зникають безслідно.
Вони просто повертаються.












Коментарі